У місті відкрили каток. І всі, або майже всі, кинулися до нього, неначе до ковтка свіжого повітря в шалену спеку, як до частинки життя в сірій верениці буднів, як до свята, що давно не приходило, як до веселки після дощової днини. Отака радість – каток! І тільки й чуєш від знайомих: «От хочу піти покататись», «А я вже був», «А я не вмію», «А я навчився», «Буду вчитись».

Маленьке місто – це мов жива істота, а люди її частини, навіть якщо вони й не такі, якщо їм зараз нікого не треба, якщо вони взагалі рік тому з Донецька приїхали. Вони несуть, несуть в собі те життя, яким дихає організм, бо й в їхніх легенях також є це видихуване ним повітря. У їх легені потрапляє і дим Азоту, й сладкуватий запах парфумів у вранішній маршрутці, й перегар сусіда, який саме після «вчорашнього», і сморід сигарет у громадському місці, і сильний-сильний запах від квітів, які перед цим набризкали чимось зайвим, щоб сфабрикувати їх «справжній» аромат.

Можна чекати, що хтось захоче побити мене за такі слова камінцями. «Я індивідуальність, – крикне той, хто захоче, – а не частина». «Я особистість, я сам. Сам по собі. А місто... Місто – це лиш прикриття.З сірим відтінком дешевизни блискучо-яскравої фарби неонової реклами, з вічнопризначеним місцем зустрічі – «Домом», який вже давно сам по собі вважається центром, з фіолетовим волосям на голові та в страві, в іншого слова не доберу їдальні, з стільцями в національному, яких постійно комусь і чомусь не вистачає, і цією фразою, що обов’язково додається: «Можна взять стульчик.?» Так от, це лише прикриття мене, справжньої особистісті і генія, повністю індивідуальної, і повністю вільної.

Та реальність життя полягає в тому, що ми ніколи не буваємо вільними. І це навіть не від того, що нас стримує якась вічна відсутність грошей, яких мало не буває і завжди хочеться більше, не через загальну думку, яка сьогодні посміхається тобі облудливою посмішкою, і обіцяє вічну дружбу, а завтра забуває, або ще гірше, пам’ятає із нестямним блиском очей, що ти обіцяв і не виконав, і що не обіцяв, а зробив, і не тому, що ми часто самі в’яжемо себе за руки до труби під назвою «я не п’ю, а лише випиваю». Ні навіть не тому! Просто людина створена так, щоб ніколи не бути вільною. Бо навіть щастя, якого так прагнуть усі, яке приходить на мить, а йде назавжди, навіть воно є несвободою. Ми, як наркомани, з часом стаємо від нього залежними, заради недосяжного щастя відмовляємся від усього: від багатого чоловіка, який дарує жовті квіти, своєї гордості, яка здобута званням кращої актриси в Лондоні, усім тим, що не раз давало можливість спіймати рибу – пливуче життя.

Ми наркомани щастя, хоч може його й не бачили. Ми органи одного організму. Наше місто об’єднує нас в щось ціле, єдине індивудуально-авторське, брудно азотське, безрозміточно-поганодорожне, безкультурно –освічено-грамотне ціле. І ми живемо своїми, органними життями, креативно та все одно однаково і ритмічно пульсуємо кров’ю, жовчю перетворюємо все чудове на ескременти, легенями вдихаємо, всотуємо життя. Ми творимо місто. Будівлі це лише одяг, влада – голова, або принаймні мала б бути нею, а ми і є весь організм. І кожен з нас індивідуальний і особливий, бо серце зовсім не таке як нога, рука не така як нога і серце, легені не такі, як серце, рука і нога. Ми різні, і навіть в цьому наша єдність. Бо будучи такими, ми всі йдемо покататися на новий каток, говоримо про одні й ті самі концерти, зустрічаємося в одному і тому самому місці, обговорюємо одні й ті самі новини. Живемо тим, що наскрізь просякнуте духом, подихом, волоссям, модою, стільцями, азотом, центром, запахом, світом маленького містечка.

Рудишина Ольга

Ключевые Cлова: життя, навіть, каток, місто, після, повітря, щастя, серце, нього, давно, кинулися, відкрили, обіцяв, навчився», «Буду, повністю, центром, стільцями, захоче, легені.