Був собі такий хлопець на ім’я Тоніо. І покохав він в чотирнадцять років свого друга Ганса, гарного статного хлопця, і мусив страждати, бо той не любив його. А потім йому сподобалася дівчина, і він забув про своє перше захоплення.

А ще був такий хлопець Саша, в дитинстві він не дивився на осіб своєї статі якось особливо, але згодом одружившись, і завівши дитину, він зрозумів, що закоханий в іншого... Спочатку Саша зустрічався зі своїм коханим на стороні, та потім привів додому, і зажили вони вчотирьох.

Ось дві в чомусь схожі історії. Одна взята із новели Томаса Манна, інша – з нашої черкаської реальності. І хотілося б, щоб вони сприймалися, як неймовірні чи нереальні, та розповіді чомусь дуже органічно й легко вписуються у наше безмірно-необмежене рамками моралі життя.

Зараз, на жаль, такими історіями можна здивувати хіба що бабусь, та й то тільки тих, до яких не дібралася просвітницька сила серіалів (наприклад, персонаж Мілко із «Не родись красивой»). Звикаєш, звичайно, до всього, і те «все» поступово стає частиною нормальної адекватної реальності, яку часто радять просто приймати такою, якою вона є, так би мовити «селяві», і нічого з цим не зробиш.

Мимохідь згадується фраза з фільму радянських часів: «Вот я грубая? А они называют это эксценричностью!» («Москва слезам не верит»). Сьогодні ж хочеться сказати: «От ми без моралі, а вони називають це розкутістю». І тут постає вже інше питання – хто «ВОНИ»? Один із напрямів психогології стверджує, що жодне слово чи оговірка не є випадковою. І це «вони» мало б щось означати! Занурившись у роздуми, я розумію, що для мене «вони» – та більшість черкасців, які на запитання: «як ви ставитеся до гомосексуалістів», – відповіла приблизно однаково: «Нормально, они просто другие и все».

Ну, нормально, то й нормально. Адже ж і справді, хто сказав, що це погано? Хто сказав, що люди просто фізіологічно не пристосовані до такого «кохання»? Хто сказав, що це протиприродно? Ні, ні! Якщо хтось так хоче, то так і треба.

А тепер сидиш і думаєш, чому? Чому зараз ми так легко приймаємо такий спосіб життя цих людей у суспільстві?

«Я маю дуже гарну звичку з дитинства – задумуватися», – сказав один із героїв фільму Михалкова «12» І це, справді, гарна риса і, на жаль, рідкісна в наш час. Адже постмодерна сучасна людина вже перестала думати. Вона знає лише те, що необхідно на цей період життя. От працює пилосос, і не важливо, як він влаштований, от є гомосексуалісти, і не важливо, де вони і що вони. І навіть не важливо, що це одна із груп ризику зараження ВІЛ, що такі «пари» не будуть покращувати демографічну ситуацію, що, врешті-решт чоловіків у нас ледь не вдвічі менше ніж жінок (може, вони так рятуються від нас, чи що?) головне, щоб дзвін не вдарив по моїй крайній хаті.

Але ж ми йдемо до демократії, звільняємося від «зажимів», як каже моя знайома.

Мама моєї подруги чомусь упевнена, що всі скоро ходитимуть голі. І навіть не через те, що дуже зміниться клімат, а просто люди стануть розкутішими настільки, що одного дня відмовляться від усього «зайвого» «Ти подивись, – каже вона, – влітку ми вже наближаємось до того».

Про це жінка говорить не з сумом і не з радістю, а просто, як про факт, що точно станеться. І я усвідомлюю, що в цьому є доля правди.

Я навіть не знаю, добре це, чи погано. Та сьогодні поняття «розкутість» замінивуже такий застарілий і не потрібний у сучасній реальності вислів «морально впасти». Аж розпирає сказати: «Жить стало лучше, жить стало веселей!»

Ну та це все лірика, а якщо говорити по суті? От гомосексуалізм – це добре чи погано? А по суті, треба думати. Думати своєю головою, наприклад про те, що нас зараз вже 47 мільйонів, і за статистикою стає меньше. Думати про те, що в нас 320 тисяч Віл-інфікованих в країні (це лише офіційні дані, які дослідники радять множити на 10). Думати про те, що навіть в такому маленькому місті, як Черкаси, є своя організація людей кольору неба ( Гей – альянс). На сайті якого тільки й бачиш інформацію про те, як берегтися і лікуватися від ВІЛ-інфекції.

І один із керівників цієї ж організації Олександр (саме той Саша, про якого йшлося) говорить, що гомосексуалістів у місті багато. Просто частина з них маскується, навіть має дружин та дітей.

Кожна людина має право вибору. Звичайно. По суті, вона може все, або майже все, крім того, що прямо чи опосеридковано не шкодить іншим. Забороняється, наприклад, здійснювати насилля, і пропагувати його, бо насилля прямо приносить шкоду, а пропагування опосередковано. А ще не можна пропагандувати расизм, агресію, війну знову ж тому, що це приносить шкоду. А гомосексуалізм? Його пропаганда, чи приносить вона шкоду?

В мене є знайомий, який в особистому житті постійно має справу з людьми нетрадиційної орієнтації. Сам він натурал, та каже про те, що боїться, що скоро стане таким, як вони. «Спочатку для мене це було неприйнятно, згодом я зрозумів, що це вже й не так погано, і така форма вираження любові має право на життя. Зараз я вже думаю про те, що якщо не складеться з дівчатами, то зміню орієнтацію».

Зараз в Україні існує тільки одна організація, яка виступає проти гомосексуалізму. І я не збираюся виносити їх на п’єдестал чи критикувати, як в основному це роблять в ЗМІ, коли говориться про організацію «Любов проти гомосексуалізму.» Просто це нормально, що хтось захотів дати хоч якусь відсіч потужній пропагадні нетрадиційної орієнтації.

У підсумок хочу сказати, що не варто піддаватися на заклики до толерантності, якщо йдеться про мовчазне погодження з тим, що суперечить будь-якій моралі.

Томас, про якого ми говорили спочатку, виріс і і став письменником. А Саша заснував організацію гей-альянс. І так і живе зі свом коханцем (дружина від нього пішла) і дочкою. Яка має хлопця. Та як кажуть психологи, якщо із ним в неї щось піде не так, не виключено, що дівчина скористається запасним варінтом, за прикладом батька.

Ключевые Cлова: такий, просто, навіть, сказав, погано, хлопець, життя, потім, Зараз, реальності, зрозумів, чомусь, тільки, моралі, приносить, якого, Думати, важливо, нормально, шкоду.